А поговорити? Як іноді це потрібно! Буває, що говориш просто зі світом. Хтось почує. І зрозуміє.
Вірші складаю.
Треба і не треба…
Я не навмисно,
просто так живу.
Я не римую,
лиш читаю Небо,
Воно веде
мене кудись саму.
І не про когось
ті думки римую,
фантазій рій
кружляє в голові,
їх не гоню,
і кожну з них шаную,
бо надихнуть,
про що писать мені…
І є в них правда,
вигадка буває,
лиш не буває кривди і брехні.
Хтось ці слова
на себе приміряє,
але про що там,
ясно лиш мені.
І все з любовʼю,
з шаною до друзів,
та й ворогам
подумати не гріх.
І в мене вже давно нема ілюзій,
що можу зацікавити усіх.
Я просто хочу
говорити з тими,
Хто розуміє
те, про що кажу,
з людьми, які
дослухатися вміють,
при тім
я і від себе не біжу.
